Спочатку тобі не віриться… потім приходить ейфорія…. згодом ти опиняєшся сам на сам із собою – справжнім, слабким, невпевненим… якось ти зустрічаєш друзів, янголів – охоронців – тих, хто готовий бути поряд, коли тобі самотньо в чужій країні, коли страшно… одного дня ти прокидаєшся з думкою, що далі витримати неможливо – страшенно сумуєш і кориш себе за цю помилку… 10 місяців твого проекту тягнуться як 10 років; а інколи час спливає так швидко, що здається ти не встиг нічого. Але коли все закінчується, ти почуваєшся спустошеним всередині, бо ти все віддав, бо ти хочеш повернутися до того, волонтерського життя, яке було справжнім, захоплюючим подих, казковим… За 10 місяців мого волонтерства в Люксембурзі мені здається, я прожила 10 життів… Я немов би стала героїнею цікавого, часом страшного, часом кумедного фільму… А скоріше-казки. І коли після повернення я нарешті пережила 2 тижня глибокого депресивного пост-волонтерського синдрому, коли нарешті дійшла валіза (відіслана поштою через надмірну вагу) з дитячими подарунками, малюнками, усім тим мотлохом, який наповняв моє життя впродовж цих 10 місяців, я врешті решт можу поділитися з вами своєю казкою.

Я завжди у них вірила. І якось так сталося, що один знайомий розповів мені про ЄВС. Потім були місяці пошуку проектів, знайомство з Дебатним Центром, а головне – з моєю дорогоцінною феєю Ольгою Собченко, яка допомагала шукати, дізнаватися про усе, а головне – вірити, що все можливо, і що мій проект мене знайде сам. І він мене знайшов – проект в дитячих будинках Люксембурга. Що й казати – це був стрибок з заплющеними очима: божевільний (бо я ніколи не жила одна і так далеко), ризикований (бо працювати з важкими дітьми в іншій країні ну дуже нелегко), спонтанний (бо я нічого не знала ні про країну, в яку їду, ані про людей які її населяють).. Проте я стрибнула. І від цього запаморочилося в голові (і досі паморочиться) … 80 дітлахів, 50 колег, незнайома мені мова, життя в маленькому містечку, велетенський напівпорожній будинок, подорожі по 8 країнах Європи…. І якщо до цього додати комунікативні проблеми з дітками (які часом дуже нервові, часом дуже злі, які можуть вкусити і навіть вдарити), відчуття невпевненості, що ти робиш правильно, вічний пошук відповідей на мільйони запитань, які виникають кожної хвилини, а ще й розповіді про привидів в твоєму будинку, отримуєш таку собі казочку -хорор в стилі братів Грим. Але у кожній казці є чарівна паличка. І якщо її знайти і правильно застосувати – починаються дива. Ти отримуєш підтримку від колег, ти знаходиш справжніх друзів, ти починаєш відчувати любов дітлахів, які ще учора не хотіли навіть розмовляти, починаєш якось їх розуміти, ти знаходиш себе, ти закохуєшся в цю дивовижну країну. А може статися й так, що ти зустрічаєш свого чарівного принца…

І коли нарешті ти починаєш кайфувати від цієї казки, яку ти сам створював, видумував, ви страждував, вона якось доходить кінця. І ти мусиш їхати. Не зважаючи на дитячі сльози, на їх прохання лишитися, не зважаючи на серце яке покохало… Це дуже тяжко. Ти хочеш назавжди лишитися волонтером. Ти просто відмовляєшся прийняти дійсність таку, яка вона є… Але все має свій кінець.

Після моєї 10 місячної люксебмургської казки і повернення додому мені почало здаватися, що межа між чарівним світом мрій і реальністю насправді ледве помітна. І ми кожного дня пишемо власну казку життя. Вона складається з різних глав. І коли закінчується одна – час починати наступну.

Катерина Простак, волонтерка ЄВС в Люксембурзі