Уперше я почув про програму ЄВС ще у 2008 році, але, чесно кажучи, тоді вона мене зовсім не зацікавила. Купа лінків, безліч незрозумілих скорочень, а головне – жодної уяви що там треба та можна робити. Так би я, мабуть, і ніколи в житті не прийняв би участі у цій програмі, якби у 2010 році мене не познайомили б з Донецьким дебатним центром. Мені все пояснили у настільки зрозумілій, привабливій формі, що я майже у той самий момент відчув себе закордоном:) До того ж тоді, не одна і не дві людини з тих, кого я знаю вже мали успішний досвід участі у програмі. Отож, рішення було прийнято.

Обираючи свій проект я, як, мабуть, і всі, відштовхувався від двох моментів: країна та проект сам по собі. Виявилося, що щоб на тебе хоча б звернули увагу – то не така вже й легка справа, більшість листів так і залишилася без відповіді, а більшість з тих, що приходили містили в собі щось на кшталт «дякуємо, але місць нема, спробуйте десь через рік, нехай щастить». Але, оскільки мета вже була поставлена я вирішив йти до кінця. Одного дня я натрапив на опис проекту португальської організації RATO-ADCC, основною метою якої було просування «інформаційного суспільства». І ,чесно кажучи, я був більш ніж здивований, майже через декілька годин мені відповіли: «Ми Вас приймаємо! Ваша кандидатура нам подобається». Я не міг повірити і навіть спитав у Олі, чи так буває взагалі, чи нема тут якоїсь помилки? З португальцями я зконтактував лише за пару днів до закінчення червневого дедлайну, усе робилося у останній момент, як у фільмах з Брюсом Віллісом. Пам’ятаю як Оля, вже з домашнього комп’ютеру відсилала імейл до Португалії буквально за декілька секунд до зачинення там поштового відділення. Як справжній трилер!!

…Коли з Португалії у липні мені доповіли, що проект було відхилено, я ніяким чином не здивувався. Все тоді було зроблено настільки наспіх…До того ж. я вже вистроїв у голові такі логічні рядки,як : Португалія –криза-немає грошей- їм не до волонтерства… Я вже майже забув про них, почав шукати інші проекти…Але, у грудні мене чекала радісна звістка – проект затверджено!! Чесно ,я вже майже не очікував.

Звичайно, щоб здобути візу було докладено чимало зусиль, але, особисто я, знав і набагато «гірші» посольства. І усього з одним тижнем затримки у лютому я все ж прибув на португальську землю.

На тренінзі у Донецьку нам були сказані дуже хороші слова: «Яким би ви не уявляли свій проект, він буде зовсім іншим!» На сто відсотків. Він був зовсім іншим, але, від того, не менш чудовим!!

Переглядаючи описи багатьох проектів, у тому числі і цього, я ставив собі питання : «А чи насправді «їм» це потрібно?» Деякі проекти здавалися мені вигаданими з нічого. Волонтерство для мене ,у моїй уяві було: якась фізична праця, допомога старим, робота з дітьми,і таке інше. Наскільки ж я помилявся! У Європі існує безліч проектів будь-якої тематики: починаючи з ловитви бездомних собак або збирання медуз чи метеликів і закінчуючи проектуванням будинків для бездомних! І всі ці проекти потрібні та важливі! І я їм заздрю, бо в Україні усе це тільки на початковій стадії.

Сама Португалія – це фантастична країна. І займатися там волонтерством –це велике задоволення. Звичайно, що незважаючи на те ,що я ретельно готувався, читав книжки про Португалію, все одно, у реальному житті на мене чекали багато сюрпризів.
Португальці – це дуже гостинний, доброзичливий народ, завжди ввічливі, завжди посміхаються, і, здається, завжди щирі. У Португалії фантастична природа. Там є все!! Є гори, дві тисячі метрів, є рівнини, де температура сягає сорока з лишком градусів, є древні замки, церкви, автентичні містечка, де, здається , час завмер назавжди, а є й сучасні конструкції, місця на кшталт американської «силіконової долини», сучасні багатоповерхові центри. Є все. Але найбільша цінність Португалії – це океан. Я здійснив свою мрію – побував там, де тисячоліттями знаходився край цивілізації. Океан він завжди різний, він не може набриднути, і завжди викликає різні думки. І найбільше мені не вистачає тут саме океану.

Гадаю, що я достойно представляв свої країну (керівник організації і досі, мабуть, повторює мої прислів’я та вислови), але, настав час повертатися. Я вважав, що десять місяців це забагато, але зараз, я був би там набагато більше. З іншого боку я рад, що я повернувся до своєї країни, мені не вистачало своїх людей. Зараз я відчуваю, що цей досвід допоміг мені у будь-якому аспекті, я здобув нові знання, удосконалив старі, дізнався про людей з будь-яких куточків Європи, по-іншому став дивитися на знайомі речі. А спогади про моменти у Португалії – вони безцінні, і залишаться на все життя. Тож, я раджу усім, поки є можливість, не гаяти час, а спробувати свої сили. У будь-якому випадку це буде фантастичний досвід який піде вам лише на користь!!

Лукашов Артем